Варто тільки пообіцяти собі щось, як небесна канцелярія запускає всі свої ресурси, щоб у тебе нічого не вийшло.Так сталося і зі мною одного вечора в Парижі. Я пообіцяла собі, у дощовий вечір, нарешті гарненько попрацювати.
Вибір місця був очевидним — моє улюблене кафе в Маре. Вибір наряду теж — якщо ти в Парижі, будь ласка, наряджайся без приводу. А де ще це робити?
Табі, сукня, легкий локон, трохи темніші вії — і я вже сиджу з блокнотом, строчу 70-ту сторінку своєї книжки у крихітному барі з натуральними винами й вінілом. Колись, у XVI столітті, це приміщення було винним складом поважної мадам, яка мешкала в особняку навпроти.
Я писала так, що почало боліти зап’ястя. Запивала оранжем, час від часу крутила самокрутки. А поки рука відпочивала — розглядала пари в барі. Вони дивились одне на одного так томно, що я майже вірила в їхнє кохання. Але щойно дівчина відволікалася, французи переводили погляд на мене — подекуди дуже недвозначно.
За останні пів року я змінила 26 квартир і зрозуміла одне: моя база для життя дуже проста. Білі простирадла, свіжі квіти, книги, свічки — і блокнот із ручкою. Останні два — обовʼязково певного бренду.
У бар зайшов вбіса красивий хлопець. Каштанові кучері, стильний піджак, блакитні очі й дуже пухкі губи. Я подумала: «Гей. І ще солоденький». І занурилася назад у текст.
Він сів за сусідній столик. Дістав такий самий блокнот. І таку саму ручку. Пив моє вино. І писав. Як я. Ми переглянулися. Два близнюки. Дзеркала. Усміхнулися.
— Hey, I’ll show you my notes if you tell me what you write!
Наше знайомство почалося о пів на шосту, а закінчилося о п’ятій ранку.
Ми говорили, гуляли, знайшли таємний сквер і випадково там поцілувалися. Що я мала робити — він був дуже гарний. Його звали Йогансен, або просто Джо. Мій данський принц.
Він працював інженером і розробляв прототипи штучних органів, які люди носять зовні, якщо їхні власні відмовили. Він приїхав у Париж на саміт. Наступного ранку мав летіти до Копенгагена.
У нього були бездоганні манери й достатньо куражу, щоб змусити мене, ще той міцний горішок, перевертати келих від хвилювання. Він жив десь у дупі світу, а я страшенно хотіла ще трохи з ним побути. У цей самий час у моїй зйомній мансарді відключили світло й не працював туалет.Я вирішила діяти.
Ми гуляли, не замовкаючи, я одним оком дивилася в телефон і забронювала готель десь поблизу.Сказала, що живу там. Запросила його.
Я сумнівалася. Навіть для мене це трохи занадто. Але це була неймовірна ніч. Той випадок, коли він шалений настільки, наскільки я придуркувата. На третій раз я вже втомилася. Світало. Він обійняв мене і мовчав, а я водила пальцем по його плечу. І тут помітила: усе його тіло — в маленьких царапинах. Ні. Це шрами.
— Що це?
— Ніхто до тебе не помічав. Смішно. Річ у тім, що в юності я зовсім не приймав своє тіло, красуне. Це були складні часи. Моя мама прикута до ліжка, я доглядаю за нею все життя — і не завжди мені хотілося жити. Тому я різав себе. Зараз усе гаразд. Я рано почав працювати й досяг успіху, як на свій вік. Мама теж у порядку. Але я правда не можу залишитися в Парижі.
— Мені дуже шкода, Джо. Що це було з тобою. Правда. Я не знаю, що сказати.
— Не кажи нічого. Краще йди до мене, красуне.
І от в той «останній» раз він був особливо ніжний. Дивився просто в очі. Навіть по дупі ляснув якось дбайливо.
Джо вилетів, щойно зійшло сонце. Я ще спала. Я замовила сніданок у номер, набрала ванну й довго-довго розглядала своє тіло. Як можна робити собі боляче? Як може такий красень різати себе? Яким нестерпним має бути біль усередині, щоб він вилився на тіло?
От я знову не попрацювала. Влізла в кредит на картці. Тіло приємно, але болить. А це що?
На столику — записка:
«Дякую тобі.
І завжди вислухаю, якщо захочеш.
Це ж був не твій номер, правда?
— Джо».
І його нік в інсті.
