Іноді кураж веде мене за руку. У такі дні мені нічого не треба робити — просто бути, і світ починає крутитися довкола, наче смерч. Я сміюсь, що хтось на небі махнув рукою — і понесло.

Одного разу цей кураж завів мене в осінні Афіни. Ідеальне місце для спекотного дня — холодні музеї з мармуром і протягами. Дякувати богам, там їх вистачає.

Я — в білій сукні, з кучерями й стрічкою у волоссі, в голові — сюр. Усі — від касирів до таксистів — хочуть знайомитись. Але мені не до того, роботи повно.

У музеях найбільше люблю не експонати, а кафе. Сидиш із жахливою кавою серед безцінних речей і ніби законно заряджаєшся їх енергією. Так було і цього разу: я писала вірш, дивилась на скульптури в саду, поки не помітила, що хтось стежить за мною.

Ми зіграли в знайому гру — погляди, випадково впущена ручка, майже зустріч. Та я відволіклась на вірш — і він зник. Усміхнулась. Злякався. Шкода.

Але за мить повернувся:
— Вибачте, у мене немає інтернету. Не підкажете, як дістатися до наступного музею?

Телефон був у авіарежимі. Ми обидва посміялись. Потім — ім’я на серветці, номер, трохи тремтіння. Він був художником-аніматором. І це мені дуже сподобалось.

— Сходите зі мною повечеряти?
— Я знаю одне гарне місце.

Це було кафе, де мене вже знали. Риба свіжа, помідори соковиті, персонал — майже рідні.

— Що ти будеш?
— Те саме, що й ти.
— Тоді картоплю фрі на двох і два бокали вина.

Розмовляли про кіно, я сварила Лінча, хвалила Альмодовара. Йшло до поцілунку, але тут:
— Принесіть рахунок! Сепарейт.

Офіціант здивувався:
— Але там 15 євро. Як ділити картоплю?

Жан-Самюель стояв на своєму. Потім говорив щось про Дефінеса, долю, захоплення мною. А я вже думками вдягала халат спостерігача, щоб не втратити себе.

Поцілунок не вийшов. Офіціант приніс рахунок — 7,5 євро. Я потягнулась за телефоном, щоб заплатити, але офіціант зупинив мене:
— Я не можу дозволити, щоб ви це зробили, — підморгнув і пішов.

Хотілось бути дзеркалом і вколоти у відповідь:
— Мені здається, ти досі закоханий.

— Звідки ти знаєш? — Я бачу серця. Напиши їй. Скажи все, що відчуваєш.

— Але ж ти… Я хотів би спробувати з тобою. Я вже все забув. — Пробач, Жане. Але я не можу розбачити деякі речі. Твою незрілість, невпевненість і той “сепарейт”. Навіть офіціанту було соромно.

— Але ж так заведено! — Просто наші світи не збігаються. Напиши їй.

— Вона зрадила мені… — Але ти її все одно любиш. Повертай її. Ось і мій дім. Гарного вечора в Афінах. Напиши, чим усе закінчиться.

Наступного дня я пила вино з власником кафе — тим самим офіціантом. Він розповів, як у Греції завжди особливо ставились до жінок. На відміну від партнерства по-французьки — греки хочуть піклуватися.

Через пів року Жан написав: вони зійшлись, дякував, запрошував на вечерю в Парижі.

Бокал вина — за ним. Але ні, дякую. Фрі я досі не вмістила у свій світ. І, здається, не планую.